Я так тебе люблю, що вже й не розумію:
Чи досі – я жила, чи сад – уперш заквіт?
Я так тебе люблю, що й думати не смію,
Й не думати – не вмію, вогнить то жар, то лід.
Я так тебе люблю, що вже сама не знаю,
Де подих твій, а де – душа моя?
Й не сплю, а сню тобою. Засинаю, –
І сон – не сон, а лиш твоє ім’я…
Я так тебе люблю, що світ мені немилий,
Що тільки й світу в світ, милий, – Ти!
я так тебе люблю, що вже немає сили!
І ні заплакати, ні проклясти…
Втопитись у твоїх очицях –
Безмежнім океані я могла…
У безлічі чужих, незнаних лицях
Твоє шукала, але… не знайшла
Як раптом погляд серденько прорізав,
Він заспівав тоненьким голоском!
Перевернув в душі усяке й різне
І влаштував безжальний перелом…
Я зрозуміла – це ВОНА настала –
Фіаско чи тріумф – перша любов.
Вона із самої душі сльозу пускала
І стрепенала серце знов і знов!
Сльоза ж та корінь у душі пустила,
Не витягти його звідтіль тепер…
Глибокий, але ніжний шрам лишила,
А корінь болі так і не помер.
Пройдуть роки… забудуться по-троху
Твої безмежні сірі ті моря.
Ми зробим в різні боки кроки…
Наш шлях освітить із небес зоря
Як раптом серце знову запалає!
Той корінь пустить пагінець новий
Тебе іще сильніше покохаю!
Той сон обом нам стане дорогий…
А жінка в світ приходить для любові
Любити ляльку доки ще мала
Любити маму поки підросла
А тільки–но, як ступить за поріг
Любити небо і м‘який моріг.
Дім батьківський і квіти чорноброві
Бо жінка в світ приходить для любові.
Росте вона, ростуть її роки
Ростуть її і радості й надії
І от приходять роки молодії
По світу вже вона не йде – несеться!
Уважно прислухається до серця
Щоб в шумі літ і в шелесті дібров
Почути, що прийшла її любов
Ота любов, що перша і остання
Такої ще ні в кого не було!
І ти щаслива в серці в тебе рай
І відшумів весільний водограй.
І попливли літа, літа, літа….
Усіх годуєш, хоч сама голодна
І часом нерви стримати негодна
Та будеш захищати, як в бою
Оту сімейну каторгу свою.
І попливли літа, літа, літа…
А що ? Якби усе почати знов?
Оце той борщ щоденний – це любов,
Сорочка чисто випрана – любов
І очі діточок ясні – любов.
Все так було б, якби почати знов!
Жіноча доля в світі – це ЛЮБОВ!
А як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!…
Це може навіть і не вірші,
А кохання кинуте моє тобі…
Мої думки в незвичнім плині
Мов ноти стеляться, летять
Вони сплітають павутиння
Під серця стук й дихання такт.
Все так раптова, навіть швидко
Як літній дощ в спекотний день,
Так несподівано, нестримно,
Та ні ж, сплапновано день в день.
Зірки на небі мерехтіли
Вони спадали нам до ніг
Їм мабуть також нетерпілось,
Щоб посміхнулись ми й до них.
Я не боюсь тобі зізнатись,
Можливо в котре, хоч й тремчу,
Заглянь лиш в очі і побачиш –
Як щиро я тебе люблю!!!
З Днем святого Валентина,
Я Тебе вітаю!
Море радості в кохані,
Я тобі бажаю!
Зорю з неба, перли з дна,
Я тобі дістану!
Хай усмішка на лиці,
В тебе лиш засяє!
А медові оченята,
Хай до себе тягнуть!
Поцілунки в день святковий,
Лиш тобі хай будуть!
Не часто я кажу тобі: “Кохаю”
І ласку не щодня тобі несу,
Але на дні душі оберігаю
Кохання наше, вранішню росу.
В потоці слів не граємось словами
Живе у нас бурхливість гордих літ
Але кохання володіє нами
Воно прекрасне і в ХХІ вік.
В день ясний цей і прекрасний
Всі сердечка розтають
От моє і теж розтало
І сказало – “Я ЛЮБЛЮ”.
