Люблю, люблю, люблю… якби не ти, я б не знала тремтіння голосу, коли шепочу ці слова тобі, і мої щічки вкриваються ніжним рум’янцем… ти мій, кожна клітинка твого тіла облюбована мною, зацілована… я кохаю тебе, таким який ти є… бо ти найкращий.
Ти, як прекрасна квітка навесні
Мене чаруєш красою неземною,
Ночами бачу я тебе ввісні,
В човні, під зорями пливемо ми з тобою.
Ці очі я впізнав би серед тисячі чужих,
Ці губи, ніби дика лісова малина,
Три слова я у відповідь хотів би чути з них,
Три слова, без яких не може жити будь-яка людина.
Світ ще не придумав всіх тих слів,
Які готовий я тобі сказати,
Давно не бачу я без тебе снів,
Навіки моє серце ти змогла забрати.
І навіть, якщо моє кохання невзаємне,
Якщо моя любов не буде щастя мати,
Знай, що десь на світі є людина,
Яка завжди тобі може сказати:
“Я тебе кохаю”
Люблю Тебе!!!
Я люблю тебе! Можливо так…
Але це почуття немов безхмарне небо у душі
Душа болить, душа кричить,
так я люблю тебе…
Сумую за тобою, і плаче серденько моє.
Чому ти не зі мною
чому, скажи мені чому…
Вибач, що серед усіх вибрав я тебе
тебе я вибрав – ні, не я, а серденько моє!
Любов моя до тебе, як сонечко
що сходить і заходить – та не згасає.
не знаю, чи будеш ти зі мною
не знаю, чи хватить сили
почуттів моїх до тебе
не муч мене,
не мовчи крізь сльози
не залишай мене самого
з біллю у душі,
а будь зі мною.
Бо серце моє є твоїм…
Так хочу я тебе обійняти
обійняти і поцілувати,
і буде все цвісти в саду
бо знай, що я тебе люблю!!!
пам’ятатиму про тебе
та знов і знов про тебе
як усміхалась ти мені уві сні
як дарувала ти мені квіти весняні
як дарувала ти тепло моїй душі
заплачу я, це тільки сон
це тільки сон… а жаль, що сон
Нічого, біль мине…
і я піду…
піду, пам’ятатиму про тебе
але серце моє вже не те…
і знов заплачу я
заплачуть квіти у саду
бо я кохаю, і це прекрасно
Я Люблю Тебе!!!
саме так – Тебе Люблю !!!
Коли погаснуть всі вулкани,
Коли згорить уся земля.
Коли на небі вже зірок не стане.
Тоді тебе забуду я.
Я тебе кохаю.
Спитай….
На що, на що тобі питати
Чи я люблю тебе, чи ні …
О, легше серце розірвати,
Ніж дати відповідь мені.
Чи я люблю тебе, – не знаю, –
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль зелених гір,
Спитай у чайки, що голосить,
Спитай у хмар, що сльози ллють,
Піди на скошені покоси,
Що в раз останній роси п’ють, –
Спитай, бо я сказать безсила,
Спитай, щоб я цього не говорила.
Я так тебе люблю, що вже й не розумію:
Чи досі – я жила, чи сад – уперш заквіт?
Я так тебе люблю, що й думати не смію,
Й не думати – не вмію, вогнить то жар, то лід.
Я так тебе люблю, що вже сама не знаю,
Де подих твій, а де – душа моя?
Й не сплю, а сню тобою. Засинаю, –
І сон – не сон, а лиш твоє ім’я…
Я так тебе люблю, що світ мені немилий,
Що тільки й світу в світ, милий, – Ти!
я так тебе люблю, що вже немає сили!
І ні заплакати, ні проклясти…
Я просто – жодна інша: я – це я.
Я теж живу.
І вмію ще любити.
Я вперта, і наївна, і крихка,
Але така, що ладна все простити.
Я трохи вредна, я така, як є.
В зіницях сумнів деколи ночує
Але ти чуєш, я – твоє, твоє
Оте свічадо, що тебе відчує
Душею й тілом –
Без усяких фальш,
Без перебільшень,
Без якихось зверхонь…
Захочеш ти – ми підемо ще дальш,
Туди, де коні щастям мчуться верхи,
Туди, де шовк і павутиння рук,
Туди, де очі плачуть від цілунків,
Де буде терпко від жаданих мук,
І солодко від хвиль дарунків…
А я боюсь. Ти знаєш, я боюсь,
Якби раптово тілом захотіла, –
Я об покору ніжно розіб’юсь
Й зів’юсь сльозою я до твого тіла…
А я боюсь, якби ти захотів,
То цілував би ноги та долоні…
Любив й любив, і може й би не вмів,
Проте збирав би солод весь солоний…
Я є така, прости, я є така,
Прийми мене таку, яку ти любиш.,
За те я буду завтра лиш твоя,
І обіцяю, що мене не згубиш…
Тебе мій милий я кохаю!
Тобі я серце віддаю.
Що жде в майбутньому не знаю –
Але повір тебе люблю.
Твої палкії поцілунки
Бажання ніжні і прості.
Для мене будуть, як дарунки
Найперші квіти на весні.
